Великдень, як свято обнови душі і перше велике свято, зв’язане з приходом весни та відродженням природи, обходили в Угнові дуже урочисто. Приготування до Великодня починалося вже з настанням великого посту, званого Федоровиця. Перед першою світовою війною всі люди, крім дітей і немічних старців, заховували строгий піст, здержуючися від їдження не тільки м’яса, але й набілу. Була це духова вправа, що давала нагоду до обнови душі і до розважань над тайною відкуплення людського роду через Христові страсті і смерть та величне Воскресення.
Як тільки почався великий піст, в церкві забирали з престолів великі мосяжні ліхтарі, а на їх місце ставили старі дерев’яні або металеві. Забирали з престолу та з образів квіти, а також заслоняли на цілий піст запрестольний образ Божої Матері. Церква прибирала великопосну шату. Великопосні відправи, Служба Божа Василія Великого і Преждеосвячених Дарів, хресна дорога і поклони, великопосні місійні науки і сповідь — все це витворювало настрій покути і обнови душі. Пробудження весни і перші весняні рільничі праці гармонізували з передвеликоднім часом, після якого наступало радісне свято Воскресення.
Саме перед Великоднем дівчата і хлопці мали багато роботи. Вечорами робили дівчата штучні квіти до образів та до великих напрестольних свічок, чи радше свічників, що стояли в великих мосяжних ліхтарях на головному і бічних престолах.
Особливо настроєвим було в Угнові співання в навечер’я Благовіщення, "Архангельського гласу". Хлопці виходили на дзвіницю, що стояла на підвищеному склоні, де колись проходили міські оборонні вали, і, ставши в вікнах, дзвінкими голосами виводили стихи з Утрені Благовіщення: „Архангельський глас вопієм Ти, Чистая; радуйся, Обрадованная, Господь с Тобою”. У підвечірню годину, коли природа готувалася до нічного відпочинку, голос пісні лунав по цілому місті й розносився широко довкруги міста. Чимсь традиційним і рівночасно містичним був цей спів, що нагадував співи чи трубну гру з мурів середньовічних міст в княжих часах. Та коли в давніх часах такий спів чи гра були голосом остороги перед можливими нападами ворогів, то в Угнові ця пісня була голосом радости, передвісником великого свята Христового Воскресення. (Про цей звичай в Угнові написав статтю д-р М. Гоцій п. з. „Пісня Архангельський глас”. „Голос Христа Чоловіколюбця”, Лювен, 1960, ч. 2, стор. 35–37).
Перед Великоднем, особливо в останній тиждень — Великий — жінки й дівчата мали багато роботи, найбільшої в цілому році. Мили, чистили й порядкували в хатах. Хати мусіли "пахнути". Тому стіни і стелі мили теплою водою, шурували вогким звоєм (скрутлем) фасолиння, а згодом т. зв. рижовими щітками. Той скрутень фасолиння, що його вживали до усування бруду, посипували порошком із паленої цегли, товченої обухом сокири на дошці. Так умита хата пахла свіжістю, чистотою. Коли влітку сонце нагрівало сильно стіни й топило на суках живицю, було чути її запах, немов у лісі в гарячий літній день. Більшість хат були ззовні мазані, т. зв. білені розчином глини, а згодом — вапном. Тоді виглядали вони біленькі, немов вибілене на сонці льняне полотно. Хати тинковані ззовні і всередині білили квачами жінки або дівчата. Коли Великдень припадав дуже рано, і було холодно, білення відкладали на „по святах”. Та це вже псувало святочний великодній настрій.
Великдень не мав би святкового настрою, якщо б він мав обмежитися тільки до купна одежі й білення та чищення домів. До Великодня треба було приготовитися краще, щоб зустріти його в церкві і коло церкви, бо Великдень був найкращим святом у році. Найперша підготова — то великодня сповідь.
В Великий тиждень, а то й кілька днів раніше, дівчата і хлопці під оком старших братів і брательників очищували церкву з порохів і павутиння, мили підлогу, чистили передпрестольні хідники, звані диванами, чистили мосяжні ліхтарі і павуки так, що вже в Великий Четвер церква мала святковий вигляд, який виступав у повному блеску на сам Великдень, коли в суботу прикрито престіл новими чистими обрусами, свічники, походні й ікони прикрашено квітами і стяжками.
В Страсний Четвер пекли жінки різні печива: бабки, калачі, перепічку з сиром і бартух. Був то великий калач, прибраний зверху кращим тістом — виробленими з нього косами, смереками, рожами, качками. Посередині бартуха був зроблений з тіста віночок. Крім того, робили ще інші прикраси з тіста. Найбільшою журбою господинь було те, щоб бартух удався. Як саджали бартух до печі, господиня хрестила його, приказуючи: „Господи, Боже, допоможіть, щоби бартух удався”. Також палили коло бартуха солом’яні хрестики, що їх виробляли на Йорданський Щедрий Вечір і ставляли їх на вікна до Стрітення. Коли бартух не вдався, пекли другий. Та мало було випадків, щоб бартух не вдався.
В Страсний Четвер не було ніяких звичаїв, тільки ввечорі відправляли в церкві Страсти — Утреню з дванадцятьма Євангеліями. Після кожної Євангелії розносився з дзвіниці гомін дзвонів. Коли хто з якихось причин не міг бути в церкві, міг легко числити, котру саме Євангелію прочитали. Деякі, головно старші люди, з’ївши вечерю перед або після Страстей, постили вже в Велику П’ятницю і Суботу, не їдячи нічого. Починали їсти свячене на Великдень.
В Велику П’ятницю люди святкували і робили тільки легші роботи. Зранку робили в церкві Божий Гріб. На місце тетрапода ставили спеціально зроблений стіл і прикривали його білим полотном. В углах стола ставили чотири високі смереки; також ставили чотири перед церквою. Від ранку не було чути дзвонів — тільки калаталки і деркачі та биття в обруч, т. зв. драмкання або клепання. В десятій годині ранку після Вечірні був обхід довкруги церкви з плащаницею в супроводі гомону калатавок і деркачів. Після заложення плащаниці в Божому Гробі люди цілували її і молилися, головно за душі померлих. Звичайно всі постили до хвилини, поки поцілували плащаницю. Хто не міг бути в церкві на обході, відвідував Божий Гріб пізніше. Люди приносили великі свічки, ставили їх коло Божого Гробу і засвічували. Також приносили сюди багато штучних, роблених квітів. Хоч був у церкві поважний молитовний настрій у пам’ять смерти Спасителя, церква пишалася якимсь відрадним настроєм. Зближалося свято, до якого приготовлялися в церкві вже кілька тижнів наперед.
В п’ятницю й суботу багато людей було в церкві цілу ніч. В п’ятницю ввечорі хор співав псальми, а опісля люди молилися і співали побожні великопосні пісні. Від хвилини заложення плащаниці до Божого Гробу аж до Воскресної Утрені хлопці з молодечого братства стояли з походнями коло Божого Гробу і змінялися що дві години.
В Велику Суботу люди докінчували свої роботи. Кожна жінка й дівчина були перевтомлені й очікували вечора, щоб спочити після „Резирекції”. Від полудня ходили священики святити паску до тих, що мешкали дальше від церкви. Хто мешкав близько, звичайно приносив паску під церкву на Великдень уранці. Пізно ввечорі в суботу відправляли Воскресну Утреню (Резирекцію). Починалася процесійним походом тричі довкруги церкви. Починали гомоніти дзвони, коли священики в світлих ризах з Найсвятішими Тайнами в монстранції під бальдахимом обходили церкву під величний гомін дзвонів і співи вірних, що переривалися лише тоді, коли за третім разом священик затримувався чотири рази на чотирьох боках церкви і благословляв вірних.
До гомону дзвонів у „нормальних часах”, перед першою світовою війною, долучалися стріли з моздіра, пістолів, патронів, ключів, та експльозія каліфльорку. Не можна тоді було собі подумати Великдень і Резирекцію без стріляння. Без нього чогось би ніби бракувало. Під час свят було теж чути стріли з сусідніх сіл, як Піддубець і Карова. Від давніх часів угнівська церква мала моздір, трохи менший від малих гармат, що їх можна було бачити на давніх укріплених замках чи в музеях. До моздіра насипували стрільного пороху, запихали папером і „завивали” звичайно ясеневим кілком. На пальник підсипували дрібного пороху, запалювали ґніт, і „обслуга” та „смотрики” відбігали або ховалися за дерев’яну каплицю, що була в південньозахідному розі церковного цвинтаря, або за старі дерева, щоб захоронитися перед несподіваною експльозією.
На свята приїздили угнівські вояки на відпустку і привозили з собою порох. В 1911 р. Михайло Пиріжок, що стаціонував у Відні і був капралем або цугсфюрером, привіз багато стрільного пороху. Коли моздір наладовано солідно й вистрілено, то експльозія була так сильна, що розірвала моздір, і кусок його занесло на другу сторону церкви. Він ударив у ногу одну жінку, на щастя без поважних наслідків. Опісля старший брат молодечого братства купив новий моздір, модерний і коротший.
Старші „каваліри”, що були вже шевськими челядниками або діставали гроші від батьків, купували пістолі на один або два „цинґлі” (язички) і стріляли гордовито з пістолів, супроводжені гуртом своїх зависних ровесників і менших хлопців. Хлопці у віці 7–10 років та деякі старші купували т. зв. коминярські ключі, брали грубі цвяхи, втинали їх, головку цвяха й ухо ключа сполучали шнурком, вкладали до ключа головки з кількох фосфорових сірників і з розмахом ударяли головкою цвяха в мур або дерево, і в такий спосіб стріляли. Одного року в Велику Суботу хлопець Григорій Хитрень насипав до ключа багато сірників, а може й каліфльорку, через що ключ експльодував і тяжко зранив йому кілька пальців, мало що не відорвав їх. Очевидно, ніхто не був би важився сказати про це батькам, а рани лікували „по-козацьки”, тобто без лікаря. Менші хлопці робили собі теж пістолі з патронів, а порох-підсипку запалювали або потирали „ляштутком” — грубим куском заліза або грубим цвяхом кусок головки фосфорового сірника, який запалював підсипку, а ця — порох у патроні. Така стрілянина була небезпечна і калічила руки або лице.
Перед і під час свят місцевий аптекар мав багато покупців на каліфльорок. Був то хльоровий потас, що змішаний із спорошкованою сіркою, або насипаний на гладкий камінь чи цеглу і прикритий другою, вибухав під сильним ударом, даючи сильну детонацію. Добродушний аптекар Калужняцький напевно знав, що хлопці обдурюють його, мовляв, потребують цього порошку на полокання горла. На такі видатки хлопці вже далеко перед Великоднем щадили гроші, а нераз без відома мами брали курячі яйця і продавали їх жидам, щоб опісля купити каліфльорку.
В неділю Воскресення Господнього ніхто не відвідував нікого, хіба діти відвідували своїх батьків чи родичів, щоб поділитися свяченим яйцем. Відвідували одні одних щойно на другий день свят. В понеділок відбувалися вже родинні відвідини й прийняття та забави по домах.
На другий день Великодня священики й люди ішли з процесією на цвинтар, де в каплиці відправляли парастас за померлих. Після першої світової війни відправляли також парастас на спільній могилі українських воєнних героїв.
Першого і другого дня по Богослужбах виводили гагілки коло церкви. Деколи тривало це до пізньої ночі. Дівчата і хлопці бралися за руки і колом виводили хороводи та співали різні гагілки.
Виводили гагілки і на третій день, починаючи їх перед Вечірнею і продовжуючи аж до пізньої ночі. Старші стояли гуртами й гуторили, а деякі забавлялися із молодшими. А дзвони церковні гомоніли три дні і додавали краси й величі світлому празникові Христового Воскресення. Виводили ще гагілки також і в Томину неділю після Вечірні.
В понеділок після Томиної неділі молодь обливалася водою. Називали це підливаний понеділок. Неодна дівчина вийшла з хати гарно одягнена і суха, а верталася така, немов би витягнули її з ріки.
Микола Петришин і Теодор Решетило
Історичний-мемуарний збірник Угнів та Угнівщина